Після втечі до Відня генерального прокурора Руслана Кравченка відкрилося нове вікно можливостей для реформи прокуратури. Не буде перебільшенням сказати, що в.о. генпрокурора Антон Ковальський публічно повернув прокуратуру на євроінтеграційний курс. Він провів зустріч з європейськими партнерами (а це, на тлі попередника, вже є вагомим кроком!) та почав роботу з обіцянки надалі не призначати посадовців без конкурсів (а це було однією з ключових вимог з боку ЄС). Варто нагадати про основу конфлікту за часів Кравченка. Генпрокурор-втікач за час роботи на посаді не просто блокував реформу. Він взяв активну участь в атаці на процесуальну незалежність Національного антикорупційного бюро (НАБУ) і Спеціалізованої антикорупційної прокуратури (САП) у липні 2025 року (детальніше "ЄП" розповідала про це у статті " Прокуратура проти Європи "). Тоді, під тиском суспільства та партнерів, народні депутати відновили законодавство у частині, що стосувалася антикорупційних органів. Але той самий закон №4555-ІХ, який атакував НАБУ і САП, скасував також конкурси в обласні прокуратури і Офіс генпрокурора (ОГП). Ці зміни досі лишаються чинними і дозволили побудувати ручне управління системою прокуратури. До наявних вже тоді невиконаних євроінтеграційних зобовʼязань Кравченко накинув додаткових проблем. Тепер Київ взявся за цю проблему. Вже після зміни керівника ОГП уряд нарешті погодив та вніс на розгляд Верховної Ради законопроєкт про реформу прокуратури. Розроблявся він ще за часів Кравченка, але точно не мав би руху, допоки той лишався на посаді. Цей проєкт, "one big beautiful bill" реформи прокуратури, Україна узгоджувала також з Єврокомісією, яка вимагала вивести прокуратуру з режиму ручного управління та посилити незалежність прокурорського самоврядування. Ці зміни є також зобов’язанням України за Ukraine Facility та одним з пунктів "плану Качки-Кос". Чи відповідає пропозиція уряду тому, чого очікував ЄС? Розбираємо у цій статті. Реформа прокуратури, на жаль, перманентна. Остання значна спроба змінити цю структуру відбулася за часів генпрокурора Руслана Рябошапки, який мав усі ресурси "монобільшості" для реалізації найамбітніших ідей щодо цього органу правосуддя. Утім, тоді все обмежилося атестацією прокурорів і реорганізацією прокуратур. Використати політичне вікно можливостей тоді не вдалося, а за 6,5 місяців Рябошапку звільнили з посади. Після цього ніхто вже не очікує "найамбітніших ідей", достатньо впровадити європейські стандарти, бо тоді ж євроінтеграційний курс на конституційному рівні визнали незворотним. Загалом українську прокуратуру здавна та регулярно супроводжують скандали. Перелік довгий. Достатньо згадати принаймні історію з прокурорськими інвалідностями, кришуванням кол-центрів і зрештою – ганебну втечу Кравченка. Руслан Кравченко, який був особисто причетний до скасування конкурсів до обласних прокуратур та ОГП, використав нові повноваження, щоб вибудувати систему ручного управління прокуратурою, набираючи та призначаючи лояльних до себе прокурорів. Факти, викриті під час операції "Карфаген", – лише вершина айсберга. Проблем у прокуратурі накопичилося значно більше. Але навіть у той період, коли Кравченко розбудовував під себе "прокурорську імперію" – частина робочих груп, міжнародні та залучені експерти продовжували працювати над законодавчими рішеннями для структурної реформи прокуратури. Результатом їхньої роботи став законопроєкт №16144 – внесений 12 жовтня урядом як євроінтеграційний. Ним обіцяють виконати більшість зобовʼязань, які взяла на себе Україна (частина з них стосуються Ukraine Facility – близько 1 млрд євро макрофінансової допомоги). Та чи дає він шанс на реальні зміни? Логіка документа доволі чітка: послабити генерального прокурора, обмеживши його можливість на власний розсуд призначати прокурорів на керівні посади в структурних підрозділах. І водночас посилити Раду прокурорів України (РПУ) – орган прокурорського самоврядування, який організовуватиме добір на основі професійних якостей, братиме участь в оцінюванні прокурорів та захищатиме їхню незалежність. Питання призначення та звільнення самого генпрокурора – складніше й має конституційні обмеження. Тому до цього законопроєкту його не включили, воно йде окремим треком. Але над ним уряд також працює. Та варто детально описати, що саме зміниться у разі ухвалення запропонованої зараз реформи. Законопроєкт №16144 охоплює три блоки зобов’язань, визначених як у плані фінансування України в обмін на реформи Ukraine Facility, так і в Дорожній карті з верховенства права, яку Україна ухвалила як одну з умов відкриття першого переговорного кластера. Перший блок стосується конкурсів на керівні посади у системі прокуратури . По-перше, законопроєкт повертає обов’язкові конкурси для призначення прокурорів обласних прокуратур та Офісу генерального прокурора – тобто скасовує ті норми, які запровадив закон №4555-ІХ (той, що атакував також НАБУ і САП). Але цього недостатньо, адже тут йдеться про призначення прокурорів у принципі. А ще необхідно запровадити конкурсний добір на керівні посади – це є практикою, якої в українській прокуратурі досі не було. Формально і зараз призначення на частину вищих керівних посад потребує рекомендації Ради прокурорів, яка має оцінити професійність і морально-ділові якості прокурора. Але цей орган – слабкий, і на практиці ця перевірка є формальною, а вся влада – в руках у генпрокурора. Виправлення цього було ще однією вимогою ЄС. Узгоджений законопроєкт передбачає конкурси на майже всі керівні посади – від начальника відділу окружної прокуратури до керівника департаменту Офісу генпрокурора. Проводитимуть їх комісії, створені при обласних прокуратурах та ОГП. Винятками лишаються посада самого генпрокурора та його заступників. Під час розробки закону лунала думка про те, щоб завести заступників генпрокурора у загальну конкурсну процедуру, але Єврокомісія підтримала тих, хто наполягав, що заступники – це команда генпрокурора, яку він має формувати він сам для ефективної роботи. Хоча чинний механізм перевірки Радою прокурорів зберігається і вже не буде формальним після реформування РПУ, яка отримає незалежність від генпрокурора. До слова, спочатку пропонували передати проведення всіх конкурсів Раді прокурорів, яка налічує 15 членів. Проте ця ідея не знайшла підтримки, адже йдеться приблизно про 1900 адміністративних посад, і цей орган не міг би витягнути такий обсяг роботи. Тож зупинилися на системі окремих конкурсних комісій, до складу кожної з яких входитиме член РПУ. Понад те, Рада прокурорів погоджує склад кожної комісії, а у разі незатвердження кандидатів у члени комісії від керівника відповідної прокуратури – може самостійно призначити туди прокурорів. Тобто ключова ідея – віддати конкурс на керівні посади під фактичний контроль Ради прокурорів, яка оперуватиме змішаними комісіями з оцінювання та відбору. Проблемою може стати лише те, що таких комісій понад 30, що матиме ризик різнорідної практики оцінювання кандидатів, навіть за наявності встановлених законом критеріїв доброчесності та єдиного Порядку оцінювання кандидатів. Однак принаймні такий механізм виглядає робочим. Крім конкурсів, на ці комісії буде покладене періодичне оцінювання усіх прокурорів, яке буде враховуватися під час просування кар’єрними сходами та, можливо, для преміювання (зараз постійної системи, яка виконує ці функції, у прокуратурі немає). Така оцінка буде відбуватися що три роки, що обумовлено середньою тривалістю кримінального провадження, в яких прокурори реалізовують свої основні функції. Друга вимога ЄС до реформи – інституційне посилення самоврядних прокурорських органів, Ради прокурорів України та Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів (КДКП). Бо якщо Рада прокурорів має особливі права у конкурсному відборі – то логічно, щоб цей орган був незалежним. Передусім від керівництва прокуратури. РПУ існує з 2017 року, зараз працює вже її третій склад. Проте, відверто кажучи, цей орган слабкий і залежний від генпрокурора. Про те, як змінити ситуа